Мої проекти
поздравления с новорожденным
        “Оле! (Олекса Довбуш)” Символом ранніх опришків був Хрест богині Дани, що здавна вважався оберегом території Оратанії – України. Цей магічний знак уособлює стихію Води (звідки назви річок: Данастр, Данапр, Данай) і використовувався як магічний патерик у давніх жерців.

     Наявність Хреста Дани в опришків наводить на думку, що за аналогією з іншими стародавніми повстанськими рухами, опришківський рух міг започаткувати клан жерців-воїнів, що боронили свою Землю. У музичній інтродукції міфоопери голос жерців-воїнів звучить як звукорезонансна мантра, на яку накладається жіночий зойк-голос – матриця Води, що несе міфооповідь про Оле та опришків. 

     Весілля Штефана і Дзвінки постає як містеріальне дійство зі всіма гуцульськими обрядами, художньою буттєвістю, міфологічною “повнотою часів”. Проте весільні гості паралельно відчувають присутність сенсу новітнього міфу, розповідаючи один одному оповіді й легенди про ватажка Олексу Довбуша та його легінів. До того ж Штефен, сам будучи не так давно опришком, як здогадуються весільники, – не запросив Оле на весілля.

На “плєс” молодих несподівано з’являються Довбуш з легінями. 
     Молоді запрошують Оле в бояри, а Оле просить Дзвінку до танцю.Танець Дзвінки та Довбуша – запалювання кола-кохання, яке вмить “обпікає” все весілля.
     Час робити заводини. Дзвінці покривають голову. Під час обряду Довбуш барткою зриває намітку, бере Дзвінку на руки й визивно вигукує: “У комору Дзвінку поведу я!” . На Штефанове: “Не зробите цього, ватажку!” опришки з топірцями кидаються на нього. Довбуш виносить Дзвінку до комори. На людський повесільний сміх-насміхання накладаються ритми опришківських бубнів, за яких пританцьовуючи з’являються, ніби зловіщі духи, гості в масках. У давнину молоді пари сходилися й жили на пробу як подружжя. Такий звичай, зазначає фольклорист-етнограф Віктор Давидюк, під назвою “Гірка” проіснував на Волині до кінця 30-х років ХХ ст.
      Виклик Довбуша означав не що інше, як наслідування цього середньовічного обряду. Млосно зазвучали гуцульські дримби і сопілки, скрипки і флояри, цимбали і бубни. І водночас закружляли оголені дівчата, а довкола них – спраглі утіх розпашілі легіні в масках. На цьому бенкеті любові випиваються до останньої краплі, настояні на карпатських травах почуття молодих і ще сором’язливих сердець, над якими заздрісно сміється, “міцно затягуючись димом із люльки”, гуцульська сороміцька коломийка. 
     У старі часи багато карпатського люду служило в римському війську (легіонер – легінь). Після служби карпатці поверталися додому не тільки з грошима, а й із військовими знаннями та навичками. Легіні протистояли військовим частинам і каральним загонам, смолякам і гірським стрільцям, тобто професіоналам, тому серед опришків були найхоробріші.
Уривок: 

 

 

 

 

 

Додати коментар


Захисний код
Оновити